За переконанням А.Киселя, якщо народ може реалізувати свою духовну субстанційну визначеність («гідність»), якщо він спроможний вільно розпоряджатися належними йому засобами матеріального існування, володіннями, а також здатний безперешкодно чинити за правилами свободи совісті, то це означає, що такий народ живе у вільній державі. Якщо ж наявні політичні умови перешкоджають переліченим основоположним засадам — це означає, що йдеться про підневільний народ і державу-поневолювача. «Три речі, а радше свободи, творять вільну Республіку, — зазначає А.Кисіль, — три їх протилежності призводять до рабства. Там, де існує свобода, щоб виявляти успадковану гідність, де свобода розпоряджатися володіннями, де свобода сумління, над якими панує один Бог і ним править, там є вільна Річ Посполита. Однак там, де так віриш, як кажуть, так дотримуєшся гідності, як мусиш, тримаєш володіння не в такій свободі, як хочеш, — там згасає свобода і настає рабство»
Полтавець, С. В. (2010). Політична концепція А. Киселя як ствердження ягеллонського легітимізму на українських землях в середині XVII століття. Українська біографістика.
В Україні бачиться 2 ключових моделі управління. Можна умовно їх назвати авторитарною та демократичною.
Авторитарна модель управління відповідає феодальному суспільству, коли основою задачею державного управління є утримання влади і ресурсів. В результаті – маємо централізацію і максимальне створення умов для першої особи, що має ключову роль в даній системі. Тобто на вершині прийняття рішень в такій системі є одна людина, відповідно і обмеження на обчислювальні потужності такої системи обмежуються тим, що рішення приймає одна людина.
Якщо подивитись в історію – успіху досягли ті країни, де рішення однієї людини були не самі по собі, а на основі певних цінністних речей. Для Європи – це християнство. Це важливо, бо, з одного боку, формує загальну ціннісну рамку прийняття рішень і єдиний простір змістів, а, з іншого, формує обгрунтування рішень, що дозволяє формувати свободу в прийнятті рішень не певних рівнях (що таке погано, а що добре – визначається ціннісною рамкою, а не думкою першої особи).
Системи принципів (християнство, іслам, конфуціанство, тощо) накопичували базові знання, які не можливо самостійно сформувати за життя людини. Опосередкованим підтвердженням цього є те, що ВВП на душу населення найбільше корелює і базовим віросповіданням країни.
В авторитарній моделі діє поточний офіс президента Зеленського. При цьому дана модель слабко залежить від особи, що керує країною. Це модель, скоріше, культурна: не маю з’являтися нові лідери, спілкування із професійними колами має бути обмежене, навколо вороги, тощо.
Історично – це модель управління територією національними елітами, що служать імперському центру. При цьому, на даний момент, вже імперського центру, як такого, немає. Проте управлінська модель відповідає управлінню імперською провінцією.
Зміна підходу можлива лише, за умови проведення рефлексії ключовими діючими особами, що не потрібно знищувати інших політичних діячів (як це робилося століттями, адже будь-яка політична активність загрожує імперському центру і владі місцевих еліт, що цьому центру служать). Сьогодні нові політичні діячі – не загрожують знищенням діючий політичній команді.
Корупція, як інструмент контролю імперських провінцій – це також пережиток минулого, з одного боку, але і організаційна пам’ять, з іншою. Бо раціонально – що дає корупція на митниці? Чому корупцію захищають представники силового блоку держави? Адже і митники і силовики, що їх захищають знищують країну, в якій живуть, стають джерелом проблем, відсутності економічного зростання, занепаду і деградації.
По-суті – вони є причиною того, що для того, щоб стати багатою людиною треба “осідлати” контрабанду, пилити бюджет. Бо в нормальній країні люди, які готові йти на такі ризики стають успішними підприємцями і досягають видатних результатів в сфері створення створення цінностей для суспільства.
Така система імперського управління є кінцевою, вона можлива для існування, коли є провінції, які забезпечують матеріальний надприбуток. Коли таких можливостей немає – така система організації державного управління є непродуктивною. Проте, вона продовжує працювати. В тому числі на вкоріненому до організаційної пам’яті страху перед “центром”.
Ми бачимо з історії, що при розвитку суспільства, імперська модель управління зазнає краху.
Проте, як же відрефлексувати це питання, адже по-інакшому змінити організаційну пам’ять неможливо. Короткий приклад стереотипів, які консервують таку модель: “корупціонерів треба стріляти” – це рішення є вірним для окупаційної адміністрації, якщо скинути окупацію та отримати власну адміністрацію – “розстріл корупціонерів” по-перше нічого не змінює (бо окупантів немає), а по-друге – консервує корупцію страхом розстрілу.
Інші стереотипи “Їм згори краще знати”, “влада знає”, “влада вирішила”, “держава має…”, “за стількись років повинні …”, “в політику йдуть тільки негідники…”. Суть цих стереотипів, що людина відділяє себе і органи державного управління. Що – це хтось не зміг, а я тут – критикую.
Для неокупованої країни результати роботи уряду – це результат всього суспільства. На скільки ефективний уряд – це означає, що ефективність суспільства ось така. Адже, якщо уряд щось не робить – значить він або не може з причини відсутності компетенцій, або не може з причини відсутності інших ресурсів, або не робить це з причини іншої розстановки пріоритетів. І, якщо хтось хоче покритикувати, варто взяти відповідальність за результати цієї критики: критикувати не просто так, а з метою досягнення поставленої мети. З кожним новим разом збільшуючи продуктивність такої критики.
Адже в національної (демократичної) країни інших ресурсів, окрім власного суспільства немає. Якщо немає ефективних дій, значить немає ресурсів на такі дії. І тут кожен несе частку відповідальності: від побудови продуктивних ділових відносин в організаціях, в яких працюють до підтримки лідерів, які дійсно ефективні (а не просто розказують казки).
Тобто, можна виділити 2 основних типи державного управління: демократичний та авторитарний.
Для визначення ключових принципів таких країн запропонуємо їх назви як країни згоди (коли всі члени суспільства мають свою позицію і вона враховується при прийняття рішень з державного управління) та країни примусу (коли певна група в країні захопила ресурси і примушує інші групи працювати на себе).
Країни згоди – інклюзивні, коли формуються правила дій, що є наслідком загально державного консенсусу. Країни примусу – ексклюзивні, коли приналежність до керівної групи є ключовим фактором успіху.
Країни примусу застосовують введення власного населення в оману, адже, якщо інші групи населення будуть артикулювати власні запити, то елітарна група буде втрачати власне ексклюзивне право розпоряджатися ресурсами.
Участь населення чи громадян є ключовим ресурсом будь-якої країни. Тільки в країні примусу – це використання ресурсу населення, а в країні згоди – участь громадян в розбудови країни.
Тобто, для максимального успіху країни примусу мають формувати ідеології безсуб’єктності, страху, підкорення. Країни згоди для максимального успіху мають формувати механізми ініціативи, відповідальності, суб’єктності індивідуальної та групової.
В контексті даної моделі для перемоги у війні держави згоди над державною примусу до прийняття рішень і суб’єктних дій мають бути залучені практично всіх члени суспільства, а також, на максимум мають бути залучені члени суспільств країн-союзників.